В'язниці створені для того, щоб ізолювати від іншого світу окремих суб'єктів. Однак серед ув'язнених завжди перебували сміливці, здатні на втечу. Суспільство завжди плекало мрію про зведення ідеальної в'язниці, з якої неможливо було б утекти. І такий заклад вдалося побудувати на острові неподалік від Сан - Франциско. .

«Вся президентська рать» – художній фільм, заснований на однойменній документальній книзі журналістів Боба Вудворда і Карла Бернстейна, які у 1973 році розслідували Вотерґейтський скандал для газети «Вашингтон пост». До рук співробітників газети «Вашингтон пост» потрапляють матеріали що свідчать про те що представники адміністрації президента Ніксона організували таємне прослухування в штаб квартирі своїх політичних опонентів. Основну частину фільму займають досить рутинна робота з пошуку свідків і наполегливі спроби змусити їх говорити. В той момент, коли розслідування здавалося зайшло в безвихідь журналістів підтримує відповідальний редактор газети Говард Сімонс. У результаті найвагоміші свідчення надав таємний свідок, справжнє ім'я якого не було розкрите, але саме його свідчення в результаті приводять до публікації скандальних матеріалів на сторінках газети. Фінальні кадри показують екран телевізора, по якому передають звіт про відставку президента Ніксона та журналістів Вудворда і Бернстейна, що не звертають на трансляцію увагу, захоплено працюють над новим матеріалом.

Двоє друзів Буч Кессиді і Санденс Кід відомі всій окрузі. Вони верховодять бандою «Дірка в стіні». Буч - мозковий центр, Санденс - ідеальний виконавець і першокласний стрілець. Вони двічі грабують один і той же потяг, що перевозить гроші. За грабіжниками – Бучом і Сандесом організована погоня, якою керує досвідчений слідопит Балтімор. Від нього ще не вдавалося втекти нікому. Насилу відірвавшись від переслідування, приятелі ховаються в будинку подруги Сандеса. І тоді Буч розуміє: якщо удача відвернулася від них в Америці, може варто спробувати щастя в Болівії?

Англійський король Генріх VIII все життя мріяв про спадкоємця, але його дружина, королева Катерина Арагонська за довгі роки спільного життя привела на світ лише дочку. Король просить у Папи римського дозволу на розлучення. Генріх хоче зробити новою королевою вісімнадцятилітню Анну Болейн, вже вагітну від нього. З Ватикану приходить відмова на прохання короля. У 1533 році Генріх VIII йде на розрив з католицькою церквою і стає засновником нової церкви - англіканської. Генріх усуває всі перешкоди і домагається коронації Анни. Але його надіям не судилося виправдатися, Анна приносить чоловіку ще одну дочку ...

1183 рік. Під час Різдвяних свят король Англії Генріх II повинен назвати ім'я спадкоємця. На цю подію прибувають дружина короля Елеонор Аквітанська, яка провела десять років у в'язниці за участь в змові проти монарха, коханка короля - пихата принцеса. Але, її брат, король Франції Філіп II Август і троє синів Генріха II: Річард Левине Серце, Джеффрі й Джон. Всі члени родини люто ненавидять один одного. Їх об'єднує лише одне - непомірна жага влади й готовність піти на будь-яку зраду заради неї.

«Людина на всі часи» - це історія протистояння між королем Генріхом VIII та сером Томасом Мором. Король хоче розлучитися з дружиною, тому що його дружина не може народити спадкоємця. А потім знову одружитися на вдові свого брата, щоб уникнути громадянської війни. Піддані короля з готовністю приймають його рішення, але проти виступає лорд-канцлер Англії Томас Мор, який не схвалює розлучення і відмовляється присягати королю як главі церкви. Він вважає за краще втратити голову, ніж душу.

Екранізація п’єси Жана Ануя „Бекет” Король Генріх II нещасна людина: йому чужі як родина (ні стосунки з матір’ю, ні з дружиною, ні з дітьми не склалися), так і оточення (товариство баронів здається йому надто примітивним). Але і його ніхто не любить, проте, сам він тяжко любить тільки одну людину на землі – саксонця Томаса Бекета, свого підданого та друга. Сумнівно, щоб Бекет хоч скільки-небудь відповідає королю взаємністю. Але в усякому разі він з готовністю відданого васала бере участь в пирах короля, в його розвагах, їздить з ним на полювання і навіть поступається своєю коханкою. Але дружба скінчилася, і зовсім не коханка тому причина. Король призначає Бекета архієпископом, очільником церкви, Примасом Англії, чим скоює непоправну помилку. Бекет не буде більше його другом. Архієпископ вступить в боротьбу з королем, захищаючи інтереси церкви, чим поставить Англію на межу розколу. Бекет – людина цільна, пряма. На відміну від нього, Генріх, вередливий, неврівноважений, імпульсивний. Він не справедливий та часто жорстокий до своїх підданих. Він безпосередній винуватець загибелі Бекета. Його гризе любов до нього та його невдячність („Негідник, він їв мій хліб! Я вивищив його з багна! Я так любив його!”), король фактично підштовхує своїх баронів вбити архієпископа („Допоки він живий, я ніколи нічого не зможу! Невже ніхто не позбавить мене від цього настирливого священика, який зневажає мене!”). І барони вбивають Бекета в кафедральному соборі. Але чомусь шкода не Бекета, а Генріха. Архієпископ байдужий, сухий, хоча і чесний, служитель церкви, слухняний виконавець її законів (як раніше він був відданим васалом короля) – не більше. Він ніколи нікого не любив, в його серці не має людських почуттів. Генріх же на початку людяний, у нього ніжна вразлива душа, він любить, робить помилки, страждає. Згодом, поступово людяність уходить, випаровується. Незабутньою є одна з останніх сцен фільма, коли король вже прирік свого друга на смерть і тепер шкодує про це. Він у відчаї метушиться по тронній залі, самотній, як звір в загоні, хоча і оточений родиною, придворними. Він скидає зі столу посуд, бере всіх на глум, нервово сміється, лається з дружиною та матір’ю, плаче. Його дуже шкода – блакитноокого безпорадного короля, який ніколи не зможе пробачити себе та ніколи вже не буде щасливий. Він молодий – Генріх II Плантагенет, король Англії, одної з наймогутніших держав свого часу. Але він надломлений, спустошений, почався процес омертвіння душі...

Фільм є розповіддю про події з життя офіцера британської розвідки Т. Е. Лоуренса, який працював у роки Першої світової Війни в Аравії в активній взаємодії з арабськими кочівниками і отримав з цієї причини прізвисько «Аравійський». Лоуренс активно увійшов до арабів, перейнявся їх духом і по суті очолив партизанську війну арабів проти Османської імперії (так звану «Війну в пустелі»). Сценарій заснований на книзі Лоуренса «Сім стовпів мудрості», а також на історичних дослідженнях біографів Лоуренса. Арґумент-кіно «Лоуренс Аравійський», Дейвід Лін У програмі з 2 на 3 грудня рівно опівночі – вікопомний епічний фільм знаменитого британського кінорежисера Дейвіда Ліна «Лоуренс Аравійський»/Lawrence Of Arabia (1962, Велика Британія – США) – надзвичайне, пам’ятне кіновидовище. Британський кіноінститут поставив його на третє місце серед сотні найвидатніших вітчизняних фільмів усіх часів. Це своєрідний фільм-пам’ятник, у якому йдеться про життя й пригоди офіцера британської розвідки Томаса Едварда Лоуренса, що він працював у Сирії та за часів Першої світової війни досяг об’єднання арабських племен проти турків і став леґендою свого часу. Лоуренс не тільки активно й тісно співпрацював, він дружив з арабами, перейнявся їхнім духом і фактично очолив арабську партизанську війну проти Османської імперії, так звану «Війну в пустелі». Про це – у фільмі Дейвіда Ліна. А також – про саму абсолютно незвичайну, харизматичну постать Лоуренса Аравійського. Власне, сценарій картини базується на автобіографічній книжці, на бестселері самого Томаса Едварда Лоуренса, що має назву «Сім стовпів мудрости»; ну, й також – на незалежних історичних дослідженнях його біографії. Багато в чому цей фільм став важливим і для подальшого поступу світового кіномистецтва. От, скажімо, Стівен Спілберґ і Мартін Скорсезі були такими палкими прихильниками творчости Ліна та особливо ж цієї його картини, що наполягли на реставрації та повторному випуску «Лоуренса Аравійського» в кінотеатральний прокат 1989 року. І, певне, цілком закономірно, що кінодослідники вбачають уплив цієї стрічки на фільми «Список Шиндлера», а також серію про пригоди Індіани Джонса того ж Спілберґа, а ще – на «Останню спокусу Христа» Скорсезі. Також «Лоуренс Аравійський» явив світові одного з найфеноменальніших акторів – Пітера О’Тула, це його дебют, виконання заголовної ролі. О’Тул – фантастичний! Він наповнив образ Лоуренса своєю дитячою безпосередністю й шаленим авантюризмом щирої й захопленої людини. Його погляд сповнений жаги пригод, його пластика – легка, майже летка, летюча. Кінофільм «Лоуренс Аравійський», окрім того, що зробив абсолютними зірками акторів Пітера О’Тула й Омара Шаріфа, котрий уперше в цій картині знімався поза рідним Єгиптом, фактично став вінцем кар’єри кінорежисера Дейвіда Ліна. Хоча фільмування було непростим – утім, певне, як і творення будь-якої епічної стрічки, де постановник як справжній полководець, має рухати масами людей і, сказати б, боротися за творення нового світу. Тим паче, що ув’язався до цього кінобою, знімати стрічку Лін розпочав, не маючи закінченого сценарію. Можливо й від того фільм часом дихає такою неймовірною свободою! Та, в кожнім разі, з Дейвідом Ліном міцно пов’язують уявлення про потужний епічний стиль у кінематографі. Послідовно, у програмі демонструватиметься сюжет про творчий шлях цього режисера. Насамкінець лишається зауважити, що «Лоуренс Аравійський» мав десять номінацій на «Оскара» й отримав сім заповітних статуеток. І, зрештою, процитую критичні відгуки чи, радше, вигуки на адресу фільму: «Блискучий приклад, на жаль, зниклого покоління епічного кіновиробництва», «Лоуренс Аравійський лишається одним із найбільш інтеліґентних, шляхетних і впливових воєнних епосів», «Фільм на всі часи», «Досі змушує перед ним схилятися і приголомшливо вражає»… (C) Арґумент-кіно Дейвід Лін, автор кіноканону Британський кінорежисер Дейвід Лін свою кінокар’єру розпочав як монтажер, досягши на цій ниві неабияких висот. Першу самостійну постанову режисер здійснив 1945 року, екранізувавши п’єсу британського драматурга Ноеля Коварда, який також став автором сценарію. Фільм розповідає про короткочасний, проте безперспективний роман між двома дорослими та одруженими людьми, які стрічаються щочетверга спочатку у вокзальному ресторанчику, а згодом і в інших місцях, аби поспілкуватися, поділитися спостереженнями та міркуваннями про навколишній світ. І, попри взаємні почуття, вони не можуть бути разом через низку суб’єктивних та об’єктивних причин. У цій камерній історії Лін вводить важливу для себе тему фатальної роз’єднаности людей між собою, яку важко пояснити якимись одними обставинами – внутрішніми чи зовнішніми. Своєрідний британський варіант «Анна Карєніної», хоча фільм закінчується не на трагічній, проте на дуже драматичній ноті. Наприкінці сорокових років ХХ століття Лін екранізує два романи Чарлза Діккенса – «Великі очікування» і «Пригоди Олівера Твіста», які здобувають славу еталонних екранізацій. І саме в цих стрічках остаточно формується режисерський стиль Дейвіда Ліна, який у подальшому навіть локальні любовні історії мірятиме епічними масштабами. В «Олівері Твісті» від самого початку режисер уміло співвідносить зовнішні обставини з окремою людською долею. Картина розпочинається із природного катаклізму, який водночас – ілюстрація внутрішнього стану героїні, проте важливий і сам по собі як прояв абсолютної стихії, певного нездоланного чинника, на який людина вплинути навряд чи зможе, проте весь час намагатиметься. І в цьому фільмі, окрім природної, він ще вводить і соціальну стихію, власне, кілька масових сцен, які існують за особливими, нікому не підвладними законами. І головний герой, маленький Олівер Твіст, стає тільки заручником такого плану стихій, іграшкою у їхніх руках. Відтак щасливий фінал із його порятунком читається як випадковість, як неймовірний збіг обставин. Першим правдиво леґендарним фільмом Дейвід Ліна стала екранізація роману Пітера Буля «Міст через річку Квай», дія якого відбувається 1943 року в японському таборі для військовополонених. У центрі оповіді – конфлікт британського полковника Ніколсона та японського коменданта табору полковник Сайто, який намагається змусити до фізичної праці британських офіцерів, тим самим порушуючи певні пункти Женевської угоди. Полковник Ніколсон відмовляється виконати вимоги Сайто, і на певний час опиняється у карцері, із якого, врешті-решт, виходить переможцем. Далі починається інша, не менш важлива частина історії, у якій полковник Ніколсон пропонує комендантові побудувати якісніший міст – за власним проектом, і у новому місці. І він пояснює своє рішення підлеглим тим, що міст насправді важливіший для британців, аніж для японців, мовляв, це тільки зміцнить військову дисципліну і дасть іще один привід пишатися своїми вчинками. Засліплений власним ентузіазмом, полковник Ніколсон забуває, що війна триває, і по інший бік лінії фронту його колеґи планують вчинити диверсію та підірвати міст через річку Квай у день його відкриття. Відтак запитання: «На чий бік стане полковник Ніколсон?» виявляється аж ніяк не риторичним у цій картині. Фільм отримав безліч кінематографічних нагород та встановив певний канон видовища, що воно тримається на зіткненні сильних характерів під час воєнних дій. Це також глибоко національне кіно, яке спирається на певний кодекс честі британського офіцера, який у картині протистоїть не тільки японському, але й американському уявленню про армію та поведінку військових власне на війні. Ще однією знаменитою картиною Ліна стала екранізація роману Боріса Пастернака «Доктор Живаґо», яка вийшла на екрани 1965 року. Перед нами знову епічна історія, проте цього разу – поневірянь російського поета та лікаря Юрія Живаґо, який пропускає через себе найдраматичніші події, що сталися у Росії першої третини ХХ століття. І тепер на перший план вийшли винятково зовнішні обставини, які повсякчас вирішують долю доктора Живаґо та його близьких. І окрім суто природних катаклізмів, на кшталт довгої холодної зими, важливу роль у цій історії відіграють катаклізми соціальні – Перша світова війна, згодом революція, а потім ще й громадянське протистояння. І бідному поетові Живаґо нічого не лишається, як тільки сподіватися, що його мине лиха доля. Лін знову зосереджує свою увагу на принципово цивільній, позбавленій героїзму поведінці, яка, хоч і на короткий час, проте здатна зберегти найкращі людські прояви. Свою останню стрічку Дейвід Лін зафільмував 1984 року, і це була ще одна екранізація, цього разу однойменного роману британського письменника Едварда Форстера «Поїздка в Індію». Дія картини точиться у двадцятих роках ХХ століття в Індії, де ще панують британці, проте невпинно росте протест проти їхнього перебування у країні. Сюди прибувають дві британки – місіс Мур та Адела Квестід, – аби подивитися на країну та влаштувати особисте життя однієї з них. Ідеться, власне, про Аделу, молоду жінку, яка переживає певну кризу, ймовірно, пов’язану із власною сексуальністю. Вона потрапляє до країни, де на перший плани виходить нічим не прихована та незвична для неї чуттєвість, яку вона сприймає вкрай агресивно. Після однієї із прогулянок до печер, Адела звинувачує місцевого лікаря Азіза у спробі її зґвалтувати. У цій картині людське непорозуміння доведене до міжкультурного та міжцивілізаційного конфлікту, який вбачається неподоланним. Режисер також оперує стихіями, цього разу поєднуючи природне із соціальним у неподільний клубок переживань молодої героїні. Рівно опівночі з 2 на 3 грудня у програмі АРҐУМЕНТІ-КІНО демонструватиметься «Лоуренс Аравійський» – зразково-показовий фільмі Дейвіда Ліна. Тут сфокусовані найголовніші його теми, що вони пов’язані, з одного боку, з історією ХХ століття, яка змінила долю багатьох країн та народів, а з іншого, з долею окремої людини, що намагалася якось розвернути цю історію в інший бік. Мабуть, «Лоуренс Аравійський» є одним із найпереконливіших художніх арґументів на користь популярної сьогодні тези про втрату людиною індивідуальної долі у ХХ столітті. Згідно з нею, після двох світових воєн, після соціальних та інших революцій окрема людина остаточно втратила хоч якесь значення, перетворившись тільки на паливо для історичних процесів. Життя полковника Лоуренса у зображені Дейвіда Ліна скидається на леґенду про останнього титана, який зумів обіграти Історію, проте не зумів надурити Фатум, який складається зі звичайної буденности, що та роз’їє буття повільно, проте невпинно, як іржа. (C) Арґумент-кіно Відео-сюжет

Цей фільм присвячений подіям 1925 року в Дейтоні, штат Теннессі, коли шкільний вчитель був засуджений за викладання еволюційної теорії, що в той час було заборонено. Незважаючи на моральну перемогу адвоката (раніше протестував проти такої заборони) в цих дебатах, учитель був засуджений (оштрафований на 100 доларів).

Екранізація одноіменного рамана Говарда Фаста про гладіатора Спартака, його кохану Варинію та марнославного римського патриція Красса. Нездоланне прагнення волі спонукає Спартака підняти легендарне повстання рабів, що стало важливою віхою світової історії.

Епічна сага у голлівудському дусі про кохання Клеопатри (Тейлор) і Марка Антонія (Бартон) за часів стародавнього Риму. Прекрасна Клеопатра, знаменита цариця Єгипту, готова на все заради збереження величі свого народу. Спокушаючи великих правителів Риму - Цезаря, Марка Антонія - вона мріє про об'єднання Єгипту і Риму в одну велику імперію.

Африканський емір Бен Юсеф, намагаючись завоювати Іспанію в 1080 році, стикається з великим воїном Родріго Діас де Бевара, відомим в історії як Ель Сід Володар. Він піднявся над релігійними чварами і об'єднав християн і маврів проти спільного ворога. Боротьба Ель Сіда із завойовниками стоїть у центрі картини, але не менш важливою сюжетною лінією є нелегка любов героя до Хімене, прекрасної дочки знатного графа. Цікаві факти про фільм Це одна з найбільш видовищних, розкішних історичних, костюмованих стрічок в історії кіно. Батальні сцени, турніри, поєдинки за масштабністю та якістю постановки ставлять картину в один ряд з такими фільмами, як «Спартак» і «Хоробре серце». Нагороди та номінації Оскар, 1962 рік Номінації (3): - Краща робота художника (кольорові фільми) - Краща пісня - «Love Theme from El Cid (The Falcon and the Dove)» - Кращий саундтрек для драматичних / комедійних картин Золотий глобус, 1962 рік Номінації (1): - Кращий режисер (Ентоні Манн)

Скріншоти

Фільм Моріса Клоша розповідає про життя католицького святого, засновника двох католицьких згромаджень - Вінсента де Поля (1581 - 1660). Фільм охоплює період з 1617 по 1660 роки та ілюструє найбільш драматичні епізоди життєвого шляху святого Вінсента: від боротьби з чумою до створення згромадження дочок милосердя. Протягом всього свого довгого життя святий Вінсент проніс віру в Бога та непереборне бажання служити бідним і знедоленим з усією щирістю та безкорисливістю, на яку тільки здатна людина. Фільм «Мосьє Вінсент» отримав теплий прийом, як у глядачів, так і у критиків. Роль католицького святого є одним з найяскравіших образів, створених на екрані актором П'єром Френе (1897 - 1975). За її виконання він був відзначений премією МКФ у Венеції. Картина отримала багато нагород, в т.ч. і почесного «Оскара» за кращий фільм іноземною мовою (1949), ставши третім фільмом, відзначеним подібним призом. Один зі списку 45ти фільмів курованого Ватиканом.

До 1880 року розрізнені сили апачів змушені були здатися. Лише загін під проводом Джеронімо намагався вибратися з оточення. Тільки влітку 1883 року він покинув свій притулок в Мексиці, щоб здатися в полон на кордоні зі Сполученими Штатами. Все могло б скінчитися мирно, але корумпований агент по роботі з індіанцями продав їх родючі землі під випас худоби містеру Кінкейду. Апачі, забравши коней і зброю, пішли до Мексики, оголосивши війну Сполученим Штатам. Джеронімо мав намір вести партизанські дії до тих пір, поки до нього для переговорів не приїде сам...